Історія села

Два лісових масиви, один невеликий, його називають Бушівський ліс біля села Ясногородка, і другий великий, обмежений біля села Дзвінкове річкою Ірпінь. Обидва ці лісові масиви з’єднані маленькою річкою, яку жителі називають Хвосою. У великій балці, де протікає ця річка, розміщене село Мостище, що за двадцять п»ять кілометрів на південний захід від Києва.

Колись тут протікало п’ять невеликих річок, було близько десяти озер і 12 мостів. Саме наявність стількох мостів і дала назву селу – Мостище. Однак винищення лісів на початку ХХ століття привело до висихання річок та озер, і залишилась тільки назва села. Навколо села є 5 курганів. Древні знаряддя праці, віднайдені на території села Мостище, свідчать про заселення краю близько 3-5 тисяч років тому. На території села виявлено залишки давньоруського городища. Зокрема неподалік тягнуться Змієві вали – захисні споруди часів Київської Русі, а також віднайдено велику кількість залишків давньої кераміки та знарядь праці.

Перша писемна згадка про Мостище сягає 1634 року, коли село у своїх мемуарах згадував монах Київського домініканського монастиря Розвідовський. Подальші записи свідчать, що Мостище дійсно було засноване монахами саме цього монастиря. Мешканці села у складі Макарівської сотні Київського полку брали участь у Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького. Згодом спеціальним універсалом Б. Хмельницького  від 9 січня 1654 року село Мостище передано Київському Братському монастирю. Польський король Михайло Корибут у своїй грамоті від 10 жовтня 1670 року підтверджував за Київським Братським монастирем право на володіння селом.

У ХVІІІ столітті село Мостище стало прикордонним і вже не належало монастирю.

Колись непрохідні ліси в часи Коліївщини служили пристанищем гайдамакам М. Швачки та І. Бондаренка, під контролем яких під час повстання 1768 року перебувало село Мостище. Урочище Гайдамацький Яр, що знаходиться на території села, сполучалося з урочищем Кладовою, де знаходилися гайдамацькі скарби Правобережної Київщини.

З другої половини ХVІІІ століття Мостище разом з Новосілками було власністю бишівського поміщика Франца Харбінського, який у 1830 році продав його адвокату Грабовському. До скасування кріпосного права село належало ще Альберту Марцинківському, який у 1857 році продав його Володимиру Петровичу Ползикову. Нащадки Ползикова програли село в карти поміщику Змунчилову, при якому в нашому краї було ліквідовано кріпосне право. На той час у селі налічувалось 64 двори.

У 1900 році неподалік від села Мостище поселився панок Яроцький. Він був дуже освіченою людиною, мав велику бібліотеку і виношував революційні ідеї. Він часто спілкувався з селянами, поширюючи серед них твори українських та російських письменників того часу. Найближчими учнями Яроцького були Іван Задоя та Микола і Михайло Кулаковські.

У 1905 році Микола Кулаковський разом з лейтенантом Шмідтом брав участь у повстанні на крейсері «Очаків, за участь в якому М. Кулаковського заслано на річку Амур. Саєнко Матвій служив на знаменитому броненосці «Потьомкін» і брав активну участь у повстанні 1905 року.

У лютому 1918 року на сільському сході проголошено радянську владу. Для керування місцевими справами обрано сільський революційний комітет, до складу якого входило 18 осіб на чолі з Ф.К. Кравченком, М.І. Диким та Ф.С. Литвиненком. Секретарем сільревкому обрано Д.В. Сокола. Сільревкому активно допомагали члени комнезаму. Вони зберегли від пограбування і спалення всі головні панські будинки. Йшли кровопролитні бої між петлюрівцями і більшовиками. Так, достеменно відомо, що у 1919 році в урочищі Паценкова долина, що знаходиться на території села Мостище, відбулося збройне зіткнення між загонами червоної армії, денікінцями та петлюрівцями. На могилі загиблих 49 червоноармійців споруджено пам’ятник.

Після революції, у 1921 році, в селі Мостище було відкрито школу. Вчителем математики з 1923 по 1927 рік працювала Ольга Володимирівна Єршова – правнучка російського знаменитого письменника Петра Павловича Єршова – автора відомої нам казки про коника-горбоконика. Ольга Володимирівна мала, як на той час, високу освіту. Закінчила вищі жіночі курси у Києві. З 1906 по 1910- рік проживала в Парижі. З 1927 по 1930 рік стала першою завідуючою Мостищанської школи.

В Новосілки Ольга Володимирівна Єршова потрапила 28 серпня 1923 року. Директором школи був тоді Сергій Миколайович Каліхевич. Учительський колектив складався з чотирьох чоловік: Сергій Миколайович, його сестра Надія Миколаївна, Єршова Ольга Володимирівна та племінниця попа. Священник також брав участь у педагогічній роботі.

Василь Федорович Задоя також був вчителем. Він вийшов в учителі з селян. Він був гарний вчитель. Деркач Ольга Іллінічна (майбутня вчителька) була його ученицею. Серед перших учнів школи в той час були – Іван Хомович Кучеренко (в майбутньому контр-адмірал, Герой Радянського Союзу), двоє дітей Родіона Макаровича Кравченка: Леонід Родіонович та Надія Родіонівна (стали в майбутньому вчителями).

Учнями Ольги Володимирівни були брати Кулаковські: Борис Михайлович (довгий час працював директором Мостищанської допоміжної школи-інтернат) та Віталій Михайлович (історик, доктор історичних наук, автор цілого ряду наукових праць з історії України, один з авторів 26 томного видання «Історії міст і сіл УРСР». Її учнем був Кошовий Іван, який став професійним диригентом військового оркестру у місті Києві. За 12 років праці у нашому краї Ольга Володимирівна зуміла прищепити молоді велику любов до науки, а тому залишила добру пам»ять про себе.

Значну допомогу у проведенні культурно-освітньої роботи в селі у 30-ті роки надала кіностудія міста Києва. Працівники кіностудії обладнали в селі кіноустановку, чого не було в інших селах району. Цією ж кіностудією було знято картину про трудову діяльність і відпочинок колгоспників села.

У 1921 році засновано сільське споживче товариство, що забезпечувало всіма необхідними промисловими товарами, закуповувало в селян та збувало в місті сільськогосподарську продукцію. Тут розміщено було також сільраду, клуб і квартири для вчителів. Через деякий час засновано восьмирічну школу, в 1946 році – дитячий будинок для дітей сиріт.

У селі працював водяний млин та ґуральня, в 1924 році утворено колективне господарство «Орач», а в 1934 році – колгосп ім. Кірова.

На початку Великої Вітчизняної війни, з 8 на 9 липня 1941 року,  передові німецькі частини ввірвалися в село Мостище. В селі Мостище був німецький комендант, староста, управляючий, три поліцаї. Під час окупації було 6 бригад, німці колгоспів не розганяли. На чотири хати були пара коней. Німці стояли у панському домі (у школі).

Війна, яку затіяли гітлерівці принесла багато лиха Мостищам. Фашисти пограбували колгосп і майно колгоспників, зруйнували громадські будівлі, розстріляли 6 чоловік, замордували голову колгоспу Кравченка П.К., 30 хлопців і дівчат погнали в рабство в Німеччину, заморили голодом в таборах для військовополонених 12 чоловік. У гестапівських застінках були замучені перший голова Мстищанської сільської ради Твердак Іван Антонович та голова сільради, що його змінив Кононенко Олекса Минович, мати командира Бишівського партизанського загону Осипенка І.О. Марія та багато інших патріотів.

Загальна ненависть до фашистських загарбників охопила всіх колгоспників села Мостище. В боротьбі з німцями загинуло 120 мостищан. Про масовий героїзм можуть свідчити такі факти. Очкуренко Параска випроводила на війну чотирьох синів і чоловіка Петра, які всі загинули героїчною смертю на полі бою і серед них бувший голова райвиконкому офіцер Очкуренко Іван. Кузниченко Харитина випроводила на війну п’ять синів, а повернувся лише один. Всі сини були мужніми і хоробрими воїнами і не жаліли життя в ім'я свободи. Або візьмемо сім'ю Кошового Уласа Дмитровича. Він виростив трьох синів і одну дочку, які будучи в чинах радянських офіцерів пройшли всі фронти війни. Так старший син Олександр закінчив війну в чині полковника авіації, будучи командиром авіаполку, а потім начальником штабу авіації. Менший син, теж пілот, загинув у боях в 1943 році. Микола Уласович – інженер, в період війни був комісаром партизанського загону. Дочка Шура – офіцер військ державної безпеки, брала участь у боях. А сам Улас Дмитрович у 60-річному віці пішов у партизанський загін, був поранений, проявивши мужність і відвагу. Всі ці люди були нагороджені багатьма урядовими нагородами.

Великий героїзм проявили в боях з німецькими фашистами три сини Цисаренка П.В. Старший син, підполковник радянської армії, командував авіаполком винищувачів і був грозою німецьких стерв’ятників. Син, Сергій, один з перших секретарів комсомольської організації в селі Мостище, закінчив Військово-Морську Академію ім. М. Фрунзе, завершив війну у званні капітана першого рангу. А менший син Леонід загинув у бою, будучи лейтенантом Червоної армії.

Особливо відзначився в період Великої Вітчизняної війни бувший учень Мостищанської школи полковник Цисаренко Микола Іванович, як льотчик-винищувач і командир авіаз’єднання, він був мужньою людиною. Про нього, його подвиги, не раз писалося у фронтових газетах.

Героїзм, сміливість у боротьбі з окупантами проявив також підполковник авіації Мельниченко Микола Олексійович, також мужніми захисниками Вітчизни були  перший секретар парторганізації в селі Мостище майор Кошовий Іван Олександрович та вихованці Мостищанської школи: капітан Кошовий М.М. – командир танкової роти, капітан Кошовий Сергій Олександрович – військовий лікар, загинув у 1943 році, капітан Лукашенко Володимир – командир артдивізіону, загинув у 1943 році, Твердак Іван Артемович – капітан, командир батальйону, загинув у 1943 році, Цисаренко Іван Артемович – старший лейтенант, загинув у 1941 році, Дяченко Володимир Сергійович – старший лейтенант, загинув у 1942 році. Вічна слава цим героям, які захищали свою Батьківщину в буремні роки війни.

Особливої уваги заслуговує підпільна партійна група жителя села Мостище, капітана авіації Івана Олександровича Осипенка. Членами її були лейтенант Микола Кошовий та Василь Бондар, також з села Мостище, інженер-геолог, працівник Академії Наук України, кандидат геолого-мінералогічних наук Феофілакт Дмитренко та Валентин Радзієвський з села Лишня і Йосип Обухівський з села Осикове. На базі антифашистської групи  села Мостище було утворено перший у цьому районі Бишівський партизанський загін під командуванням жителя села Осипенка Івана Олександровича – одного з керівників підпільної організації.

Про Бишівську районну підпільно-диверсійну організацію майже нема ніяких досліджень. Створена в листопаді 1941 року, вона охоплювала п’ять підпільних груп: Бишівську, сіл Вітрівки, Чорногородки, Вільшки та Пашківки. Досліджені архівні матеріали: звіти про роботу і заходи, які були проведені партизанами, списки учасників підпільно-диверсійної організації по селах колишнього Бишівського району свідчать про героїзм патріотів рідного краю у боротьбі за його визволення від німецьких загарбників в роки Великої Вітчизняної війни.

Ось витяг з одного документа про форми діяльності підпільно-диверсійної групи: вела агітаційно-масову роботу, розповсюджувала листівки, встановила два радіоприймачі. Провела збирання зброї для партизан, займалася вербуванням людей до їх загонів. Проводила й певні диверсії, спрямовані на дезорганізацію роботи окупаційних властей: знищували сільськогосподарську техніку, пускала під укіс німецькі ешелони.

Іван Осипенко до початку війни служив у армії, в авіації, де він, простий селянський хлопець, ще на зорі розвитку радянської авіації, сів за штурвал літака. Навчався в школі Червоних командирів і пілотів, які випробовували нові моделі літаків. У 1935 році під час такого випробування літак Осипенка І.О. потерпів аварію. В результаті госпіталь, інвалідність і демобілізація з армії. Перед війною капітан Осипенко І.О. проживав з дружиною Анною в селі Мостище. Це було його рідне село. Так трапилось, що йому не вдалося евакуюватись, хоч він був членом партії, а дружина в цей час була вагітною. Кадровий офіцер бачив як відходять частини Червоної армії. По ночах разом з друзями збирали зброю по лісах і по полях та ховали її на дні річки Ірпінь. Знали, що прийде час і зброя стане потрібною.

Осипенко І.О. декілька разів ходив до Бишева, де надіявся зустрітися з керівниками підпілля, але крім Миколи Солов'я, який був готовий до боротьби з окупантами, нікого не знайшов. Після того, як не вдалося встановити зв'язок з діючою підпільною організацією, патріоти села Мостище вирішили самі зайнятися організацією підпілля в Бишівському районі.

В кінці жовтня 1941 року, в лісі біля села Дзвінкове, зустрілися: Кошовий Микола Власович – бувший працівник держбезпеки, Осипенко Іван Олександрович – бувший пілот, Бондар Василь Кирилович – бувший командир батареї артполку. Відкриваючи першу нараду Кошовий М.В. запропонував, не чекаючи вказівок чи директив, організовувати боротьбу з ворогом в тилу. На першому зборі розподілили обов’язки: Осипенко І.О. відповідав за збір зброї, Кошовому М.В. було доручено зосередитись на всіх організаційних питаннях по створенню підпілля та конспірації, а Бондар В.К. повинен був виявляти гідних для підпільної роботи людей і вербувати їх в організацію.

З листопада 1941 року в Бишівському районі діяла організація під керівництвом М.В. Кошового, І.О. Осипенка і В.К. Бондаря.

Група стала поповнюватися надійними людьми, зокрема до організації були прийняті Анатолій Торбаков, Михайло Санченко, Влас Кошовий та Анна Осипенко. Підпільні групи створювалися у сусідніх з Мостищами селах: Лишня, Новосілки і Дзвонкове. В грудні 1941 року Кошовому М.В. організацією було доручено встановити зв'язок з Київським підпіллям, а Осипенку І.О. з райцентром Бишів.

Село Мостище розташоване дуже близько до лісових масивів і це було зручно на випадок провалу, підпільники могли швидко перебратися до лісу. В селі Новосілки на квартирі в Івана Семенченка був установлений радіоприймач, що давало можливість приймати повідомлення радянського інформбюро і сповіщати населення про становище на фронтах.

У травні 1942 року був встановлений зв'язок з підпільною організацією райцентру Бишів, керівником якої був Микола Манченко, якому було доручено організувати підпільні групи в селах Яблунівка, Пашківка, Вітрівка, Горобіївка і Соснівка.

Хоч штаб організації ще не мав зв’язку з Київським підпіллям, але члени підпілля вели агітаційну роботу серед населення, зривали плани німецьких властей по поставках продовольства в Німеччину, вербували надійних людей у підпільні групи та партизанські загони. Будь-якими засобами і методами добували зброю і боєприпаси для організації діючого партизанського загону. Здійснювали диверсійні акти, виявляли агентуру гестапо і поліції.

Склад підпільної групи села Мостище поповнився. До неї ввійшли А.М. Кононенко, Г.Д. Третяк, Н.А. Петренко, Б.Ф. Кравченко, О.А. Кошовий, М.Я. Твердак, І.А. Твердак.

Кошовий Микола Власович уродженець села Мостище до початку війни жив у Києві і працював у Наркоматі держбезпеки. Перед самою війною поїхав з сім'єю у відпустку в Алма-Ату, звідки родом була його дружина Катя. Коли почалася війна, Кошовий М.В. повернувся до Києва, а після окупації міста, з групою товаришів прибув у село Мостище для підпільної роботи. В селі Мостище проживали і його батьки.

Бондар Василь Кирилрович народився в селі Мостище. У 1936 році став курсантом 1-ї Київської артилерійської школи імені Лебедєва, але закінчити цю школу йому не вдалося, бо в 1937 році був переведений в Ленінград, де в кінці 1938 року закінчив 1-е Ленінградське артилерійське училище, з присвоєнням звання лейтенант. Брав участь у радянсько-фінській війні. Офіцер Червоної армії. На початку війни перебував у діючій армії, командував артилерійською батареєю 72 стрілкової дивізії 12 армії. У його підпорядкуванні була батарея з чотирьох 122 мм. гаубиць. Артилерійський командир вів бої з фашистами з першого дня війни, починаючи від радянсько-польського кордону.

У зв’язку з тим, що кількість членів організації стрімко зростала і кількість завдань, які необхідно було вирішувати також, то вирішено було утворити штаб підпільної організації для централізованого керівництва і координації дій підпілля в Бишівському районі і місті Києві. На одному із зборів підпільників у травні 1942 року було затверджено штаб Бишівської районної організації у складі: Кошовий М.В. – керівник, Осипенко І.О. – командир партизанського загону, Бондар В.К. – начальник штабу. Крім того до складу штабу ввійшли: Радзієвський В.І., Дмитренко Ф.І. і Обухівський І. Місцезнаходження штабу – село Мостище.

У березні 1943 року на базі підпільних груп був утворений Бишівський партизанський загін під керівництвом І.О. Осипенка. До весни в ньому налічувалось близько 120 чоловік. Згодом його бійці, як і загони інших районів Київщини, ввійшли до новоствореного 4 батальйону Київського партизанського з'єднання.

Іван Осипенко, очоливши Бишівський партизанський загін, уже 5 травня 1943 року здійснив наліт на Бишів. Партизани розсіяли гарнізон, знищили зв'язок, забрали дві автомашини, розгромили ворожі склади, запаслися продуктами і повернулися на місце дислокації.

Ворог шаленів. Почалися масові облави, арешти. У різний час були схоплені батько Михайла Санченка, мати командира Бишівського партизанського загону  І.О. Осипенка, дружина партизанського кулеметника Валентина Радзієвського з грудною дитиною на руках та багато інших мирних жителів. Їх вивезли в Бишів. Після страшних тортур на беззахисних людей спустили вівчарок. Тільки після того, коли фашисти і їхні підлі найманці натішилися муками стариків, жінок і дітей, жертвам скрутили колючим дротом руки, по одному зіпхнули в глибоку криницю і зверху закидали гранатами.

Рідна сестра Осипенка І.О. Чистова Марія Олександрівна згадувала: «Був у мене брат Осипенко Іван Олександрович. Зайшли німці в село. Він був одним із перших льотчиків,  ще чкаловської школи, який літав з 1924 по 1935 роки. Іван на початку війни був пенсіонером-партійцем. Йому сказали німці, щоб ходив рано і ввечері відмічатись в управу. Невдовзі брату повідомили, що німці мають його заарештувати. «Піду в партизани!» - вирішив брат. Пошила йому торбочку і він пішов. Назбирав собі хлопців і в Дзвонковському лісі був цей загін, там цілий обоз був. Він був командиром у них. Хлопці односельці приходили до мене, щоб я сказала, де партизани. Поліцаї стерегли мою хату, думали, що брата зловлять.

У Івана була жінка Осипенко Ганна Іванівна. Вона доручила мені свою дитину, щоб я гляділа.

Німці Івана ніяк спіймати не могли, тоді поліцаї та есесовці підпалили Іванову хату. У хаті були сховані боєприпаси і під час пожежі вони стали вибухати, знялася страшна стрілянина.

Мені в полі довелося зустріти двох чоловіків, коли я поверталася з лісу. Це були переодягнені поліцаї. Вони побачили мене. Ці поліцаї на другий день прийшли до нас додому. Заарештували матір і мене, а за дитину, що лежала в колисці забули. Ганна взнала, що нас заарештували. Вона прийшла вночі, схопила колиску з дитиною і в ліс. Лісник, який був зв’язаний з партизанами, посадив її з дитиною у бочку і привіз її в Ясногородку, де Ганна пробула в добрих людей всю війну. Дитину відвезли у Жорнівку до однієї жінки, в якої було п’ятеро дітей, а Іванове дитя там було шосте. Дитині тоді було три роки. Партизани, якось, йшли через Мостище. Іван їхав у возі, щоб його ніхто не бачив. У нього біля воза був прив’язаний червоний кінь. Німці з села повтікали.

Після арешту нас з матір'ю забрали в Бишів на допит, у гестапо. Матір били там. Мене допитували: «Де твій брат?» Перекладач говорив з німцем. Поряд була кімната для тортур, стіни там були в крові. Мене відпустили з комендатури, але щоб брат прийшов у Бишів замість мене. Коли я брата не знайшла, то прийшла назад до комендатури. Але черговий наказав мені йти додому. Матір же не пустили, її завезли в Київ, про долю її нічого не знаю».

Марія Олександрівна Чистова ходила з завданням по селах Лішня, Жорнівка, Княжичі, Хотів. Повідомлення для партизанів  носила. Приклеювали її це повідомлення до шкарпетки.

Крім партизанського загону в селі Мостище діяла підпільна комсомольська група з юних мостищан. До неї входили Мельниченко Володя – 17 років, Осипенко Сергій – 17 років, Литвиненко Микола – 18 років, Литвиненко Борис – 18 років, Кравченко Борис – 17 років та ін. Від їх рук загинув не один фашист, вони мінували і підривали мости і під'їзди з німецькими військами і технікою.

Під час виконання бойового завдання група юних партизан Мельниченко Володя, Литвиненко Микола, Осипенко Сергій, трагічно загинули. Матір Володі Мельниченка – Мельниченко Пріську у 1943 році після довгих катувань живою кинули в криницю, що на шляху з Бишева в Чорногородку.

Сім'я В.К. Бондаря з-під арешту втекла, але все її майно окупанти знищили. Було конфісковано майно сім'ї М.В. Кошового, яка також втекла з-під арешту.

Потрапив у лабети ворога й керівник бишівських підпільників М.В. Кошовий. Протягом двох днів Кошового били по суглобах, виламували пальці й викручували руки, цькували собаками тощо. Не отримавши зізнання, його відправили на машині з охороною з семи чоловік у Київ. У Святошині, біля Ковельського мосту, підпільникові вдалося втекти. Через кілька днів він повернувся у партизанський загін.

Після війни село Мостище славилося своїми трудовими звершеннями. Так, колишній колгосп ім. Кірова був представлений на ВДНГ в місті Києві. Його трударі займали передові місця в Бишівському й Макарівському районах та були нагороджені багатьма орденами і медалями за досягнуті успіхи в сільськогосподарському виробництві.

Логін: *

Пароль: *